 |
 |
Выбрать другой номер
В номере:
Память
"Одеський університет" | | |
Адреса редакції:
Одеса, вул. Щепкіна, 12,
4-й поверх, к. 42,
тел.: 23-84-13
|
|
 |
|
|
 |
|
|
|
Відданість справі
Перша наша зустріч відбулась у 1969 році, коли я приїхав вступати до університету, і вже на перших зборах я був вражений цією людиною. Перше, що впадало у вічі, – його феноменальна пам’ять. Заходить людина до актового залу (це в головному корпусі), а він повертається до неї, вітає на ім’я і показує, де є вільні місця. Ще один приклад: він міг без зусиль згадати, які нагороди було присуджено університету, в які роки, хто приїздив вручати, навіть номера постанов, за якими вони були отримані.
За моїх студентських років ми спілкувались мало, а моє перебування в аспірантурі припало як раз на той час, коли ректор О. В. Багатський разом з профкомом на чолі з Леоном Хачиковичем проводили роботу з оновлення вчених кадрів. Задля збільшення кількості молодих кваліфікованих спеціалістів Леон Хачикович через союзне міністерство освіти «вибив» три місця в аспірантуру в МГУ. У 1978 році я повернувся з Москви, продовжував свою партійну роботу, а насправді тісні робочі стосунки з Калустьяном почались після призначення мене на посаду проректора.
Безумовно, наше спілкування не обмежувалось роботою. Коли я, молодий кандидат, одружений, с маленькою дитиною опинився без житла, то його втручання в розв’язання цього питання відіграо важливу роль. Дуже допомагав мені порадами, коли я обійняв проректорську посаду. Ще тоді, коли мені тільки її запропонували, я був дуже розгублений, не знав, чи погоджуватись, чи ні. І тільки після приватної розмови з Леоном Хачиковичем я наважився пристати на пропозицію.
Відданість Калустьяна університету можна порівняти лише з його відданістю родині. Своїм відповідальним обов’язком він вважав закупівлю продуктів додому і майже кожного дня ходив на базар, мотивуючи це тим, що краще за нього це не зробить ніхто. Дуже тяжко переживав смерть дружини. Довго намагався змиритися з цією втратою, але так і не зміг. Дуже любив свою доньку, онука, пишався ними.
Він дуже любив Одесу, добре її знав. Траплялось, що я підвозив Леона Хачиковича з геофаку в головний корпус. Якщо не було якихось поточних справ, то він розказував про вулиці та дома, які ми проїжджали: «Отут трамвай ходив, вже немає, тролейбус пустили. А ось цей будинок будували такі-то, потім продали таким-то, а ще пізніше – віддали його під таку-то установу». Він міг розповісти майже про кожен будинок, не лише про ті, які були поблизу рідної вулиці! І все це з таким захватом, з такою любов’ю!
Серед його відомих на весь університет фраз було і кілька тостів. Коли на кожному прийомі поважних гостей ректор надавав йому перше слово, він з урочистою гордістю проголошував: «За наш Одєсский Новоросійській унівєрсітет!». Якщо його хтось не випереджав, то наступний його тост проголошувався за студентство: «За наших студентов!» До речі, до останніх років Леон Хачикович їздив зі студентами на практику, останні поїздки були до Прибалтики та Карелії.
Ще за часів поїздок до колгоспів восени, про нього ходили чутки, що в чоловічих компаніях він був дуже гострим на язик. Бувало, що своєму другові він міг «виписати» характеристику не найбільш широко вживаними словами. Але тільки близьким – для інших він залишався спокійним та серйозним. Та все одно, про його вдалі вислови та влучні жарти після повернення з колгоспу знав весь університет!
Володимир ІВАНИЦЯ, проректор
|
|
