То було 23 листопада 2006 року. День почався з запізнення на семінарське заняття по культурі, нарешті українській! Нічого і нікого не помічаючи навкруги, я, як завжди, скажено «летіла» вперед по університетським коридорам – аби хоч раз прийти вчасно, щоб не бачити отих співчутливих поглядів сусідів по аудиторії та не червоніти від викладацького «як завжди… дамо вам ще один шанс… в останнє». Але того разу це дійсно сталося в останнє, тому що, незважаючи на культурне запізнення, мій «День» всеодно почався…

На підйомі мене зупинили одногрупники та повідомили, що замість практичної в нас буде якась зустріч, в якійсь аудиторії, з якоюсь особою. Вже звикнувши до цієї відомої невідомості і зрадівши, що мене в котре «пронесло», я разом з іншими попрямувала до якоїсь аудиторії. Але яким було моє здивування, коли довідалась, хто завітав до нашого університету. На мене, на нас чекала зустріч з Ларисою Олексіївною Івшиною, головним редактором всеукраїнської газети «День». Вже знаю чому, мене дуже це здивувало. Бо, хто коли не ми, студенти-журналісти, мали запросити людину, яка відіграє таку вагому роль в сучасній українській журналістиці до нашого навчального закладу?!

Запросили. Але не ми! Виявилось, нашим розумникам не до цього. Ми, бач, запізнитися боїмося. І чим більше боїмося, тим більш запізнюємося – Ларису Олексіївну запросили у гості студенти-політологи, які, до речі, вже не вперше мають щастя спілкуватися з цією чарівно-розумною жінкою.

Розмову Лариса Івшина почала з презентації своєї книги. Її було створено разом зі студентами та викладачами десяти українських університетів, які відвідала автор. Про «Мої університети» (саме так називається книга) я чула вперше, але одразу чомусь з’явилась впевненість, що саме книги «Дня» все ж таки допоможуть мені збагнути навіщо я, ми тут: в цій аудиторії, в цьому навчальному закладі, в цій країні. Я замислилася… А мої колеги, мабуть, щоб не мовчати, почали зі своїх штампованих сірих запитань з помаранчево-голубим відтінком. Не вдалося мені оминути того червоніння – соромно стало застудентів. Та коли Лариса Олексіївна нагадала, що пройшли вже часи тих, хто говорив, щоб говорити, в аудиторії одразу прокинулися студенти, яких цікавили не тільки політичні інтрижки, але й сувора правда дня («Дня»). Сльози з’явилися на моїх очах, бо дуже вже боляче зачепило оте «для якої країни готують сьогодні студентів? В нікуди!.. Це серйозна проблема. Про які цінності ми говоримо, якщо журналісти, політологи не хочуть досліджувати важливі питання – це проблема всього суспільства, а не окремих фахівців. Не можна бути делітантом, кожен для себе має визначитися. Ми повинні бути у всьому найкращі»…

Не вистачає нам освіченості, і то правда. Бо якби вистачало, за круглим столом, який відбувся після розмови у великій аудиторії, було б присутньо куди більше наших студентів. Однак, зважаючи на те, що спільну мову (вже традиційно) знайти виявилось непросто навіть тим, хто дійсно переймається не тільки теперішнім, але й минулим і майбутнім України, мабуть, то на краще, що дискутувати на цю тему нас залишилося небагато! Цього разу соромилася не я одна. Помітила це, здається, і Лариса Олексіївна, яка підтримала виступаючих гостро-теплим слівцем. На питанні про добробут нашої країни, в ОНУ вимкнули світло… Закінчився університетський день. Я вже не «летіла» сходами, а уважно придивлялася до всього, що було навколо мене – не треба було поспішати, попереду в мене, нас були «Мої університети» та новий «День».

Дякую, Лариса Олексіївна за цей день в нашому університеті!